«Мама, я тебе чекаю» - таку записку свого сина носить з собою Оксана Зубець, яка служить в лавах поліцейських ООН. Сьогодні вона служить на Кіпрі, а до цього брала участь в миротворчій операції ООН у Південному Судані, у розпал міжетнічного конфлікту, де самий, здавалося б, невинний інцидент міг привести до загострення. Мабуть, записка сина допомагає Оксані, захищаючи інших, пам'ятати і про власну безпеку. Про це та про багато іншого Оксану розпитала Діна Нескорожана.


Д.Н. Оксано, розкажіть, будь ласка, коли і як Ви вперше потрапили в місію ООН? Як це було? Чи довго вагалися?

ОЗ: Я була на службі в Україні в Чернігівській області. На той час відділ кадрового забезпечення розіслав на різні відділи інформацію щодо відбору кандидатів у міжнародні місії ООН. Мені було цікаво. Я зі школи вільно володіла англійською мовою і вирішила спробувати себе, скажімо так, у такому відборі. Написала рапорт, подала всі необхідні документи і через рік до України приїхали представники Організацій Об’єднаних Націй, які проводили тестування. Це було восени 2013 року.

Тестування я успішно пройшла і вже 30 серпня 2014 року вперше поїхала до міжнародної місії ООН, а саме у Південний Судан, де два с половиною роки служила у штаті Джонглей у місті Бор на посаді керівника підрозділу по захисту прав дітей, жінок та представників інших вразливих групнаселення.

Screenshot 2020 05 29 at 01.17.07Д.Н. А де Ви сьогодні служите?

ОЗ: Зараз я служу в міжнародній місії ООН на Кіпрі на посаді офіцера кадрового забезпечення головного штабу місії ООН. Взагалі моя робота полягає в тому, щоб забезпечити своєчасне прибуття ротацій із різних країн до місії, а також своєчасне відбуття. Організація всієї документації. Окрім кадрової роботи, я також виконую функції представника з гендерних питань, оскільки у нас в місії не має офіцера поліції з цих питань. Це - додаткові функції до моїх посадових обов’язків в місії.

Д.Н. Оскільки ви займаєтесь ротацією підрозділів, то в зв’язку з коронавірусом виникли якісь проблеми, є якісь зміни в запланованій ротації?

ОЗ: Так, у нас була ротація у лютому і два працівники поліції із Китаю повинні були прибути в місію 8 лютого, але через те, що був заборонений виліт з Китаю, а потім був заборонений і приліт літаків з Китаю до Кіпру, то виникли деякі труднощі і тому ці два поліцейські із Китаю приїдуть у березневій ротації 15 березня. По прибуттю вони будуть два тижні на карантині і якщо все гаразд, на що ми сподіваємося, то 30 березня разом з іншими колегами із інших країн, які прибудуть до місії 28 березня, вони пройдуть ознайомчий курс і почнуть свою роботу в місії.

Д.Н. У Вас в операції великий колектив, де більшість, мабуть, - чоловіки. Чи відчуваєте Ви, що до Вас ставляться на рівних, чи все ж є прояви чоловічого шовінізму?

ОЗ: Міжнародна місія на Кіпрі нараховує 69 поліцейських. У нашій місії найбільший відсоток жінок – 40 відсотків на сьогоднішній день, тому з питанням гендерної рівності у нас все гаразд. Я не можу сказати, що взагалі жінки в нашій місії відчувають чоловічий шовінізм, навпаки, ми відчуваємо підтримку і допомогу. Немає у нас таких ситуацій. Перебуваючи в цій місії півтора року, я не чула, щоб жінки скаржились, що їх принижують або, що чоловіки займають більш відповідальні посади командирів секторів. Ні, у нас є командири секторів жінки і взагалі посади лідерів у штабі на Кіпрі у нас також займають жінки. Тому питання гендерної нерівності в нашій місії не актуальне.

Д.Н. А в попередній місії, коли Ви були в Південному Судані, там такі випадки траплялись, чи теж Ви нічого такого не помічали і все було на рівних?

ОЗ: Взагалі Місія в Південному Судані набагато більша і працівників поліції там в десятки, а може в сотні рази більше. Наприклад, там, де я працювала, було дуже мало жінок. Із 69 осіб нас було десь 10-12 жінок і зайняти відповідальну лідерську позицію було набагато важче, тому що чоловіків було більше і, я б сказала, потрібно було наполегливо проявляти свої професійні якості для того, щоб довести, що жінка може займати лідерську посаду в тій операції. Хоча, мені наприклад, це вдалося, але якщо якась інша жінка має гарні професійні якості, але десь, скажімо, трохи менш вольовий характер, то їй буде дуже складно здобути лідерську посаду в тій чи іншій місії. Я поїхала із місії Південного Судану у березні 2017 року, на час мого від’їзду питання з гендерною рівністю покращилось. Досить багато жінок займали керівні посади.

Screenshot 2020 05 29 at 09.40.23

Д.Н. Про які два найбільш незвичайні випадки в місії, учасницею або свідком яких Ви були, коли служили під прапором ООН, Ви могли б розповісти? Про один - найрадісніший і другий – найсумнішій

ОЗ: Я хочу згадати випадки на першій своїй службі в місії ООН в Південному Судані. Я працювала в таборі біженців у місті Бор, у нас було 12 блоків на той час, і в одному з блоків маленька дитина, якій було років три, забігла до чужої палатки, де знаходилось немовля, десь тиждень зроду. Трирічна дитина мабуть думала, що перед нею лялька, чи то від любові такої дитячої вона нахилилась до новонародженого і поцілувала його в щічку, але так сильно поцілувала, що практично вкусила. В цей час до палатки зайшли батьки новонародженої дитини. Вони вирішили, що трирічний хлопчик напав на їх немовля, почали його виганяти і навіть збиралися бити. Я отримала дзвінок від одного із лідерів общини із цього табору біженців і він розповів, що в таборі склалася непроста ситуація. Швидко з військовими з Непалу ми прибігли до блоку і, так би мовити, відгородили цю дитину і її батьків для того, щоб інші жителі цього блоку не завдали їм шкоди. Ситуація склалася неприємна, дорослі сильно розізлились. Непорозуміння сприймалось настільки серйозно, що мова йшла про помсту маленькій дитині за те, що він, не усвідомлюючи свої дії, вчинив - поцілував чи вкусив - цього ніхто не бачив. Сім годин довгої розмови з лідерами цього блоку, лідерами общин і з усім табором призвели до того, що вдалося домовитись, що вони пробачать цій дитині, не будуть чіпати його та його батьків. Ми впевнилися, що життю дитини чи її рідних нічого не загрожує. Я навіть не знаю до якої категорії віднести цю історію. Мабуть це добра історія, бо має позитивний кінець.

Ще один випадок трапився теж у попередній місії в Південному Судані, коли почалася ескалація збройного конфлікту. У нас не залишилось ніякого зв’язку ні з ким. Командир українського контингенту знаходився в столиці, Джубі, я була разом з іншими українцями в місті Бор. В цей час знову почалося протистояння політичних сил. Військова ситуація була напружена. Приблизно тиждень у нас зовсім не було зв’язку. В цей час в новинах, як в Україні, так і в інших державах наші рідні чули і бачили, що відбувається в Південному Судані і хвилювалися, і я хвилювалася за себе. Завжди хочеться допомогти, але й хочеться бути живою та здоровою. Кожен, співробітник місії миру про це знає. Тому після того, як нам відновили зв'язок, командир контингенту з усіма зв’язався і було приємно дізнатися, що міністр внутрішніх справ цікавився станом українських поліцейських, чи є травмовані, чи потрібна якась допомога.

Screenshot 2020 05 29 at 09.56.10

Д.Н. Що Ви взяли з собою, як нагадування про родину чи друзів? Є щось таке, що завжди з Вами?

ОЗ: По-перше, я завжди беру фотографії, але зараз у нас світ високих технологій, то зазвичай розмовляю зі своєю сім’єю по телефону, можна і побачити один одного і почути. У мене є колеги і друзі по всьому світі і ми можемо спілкуватися через соціальні мережі. Але завжди зі мною, не тільки в моєму будинку, а і в моїй кишені лежить записка від мого маленького сина, яку він мені написав, коли йому було 6 рочків. Я завжди тримаю її при собі. В ній написано «мамо, я тебе чекаю». Сьогодні йому десять років.

Д.Н. Як Ви проводите своє дозвілля?

ОЗ: Я дуже люблю спорт. З десяти років, ще в Україні, навіть до початку моєї поліцейської кар’єри, я займалася боротьбою – дзюдо та самбо, приймала учать у змаганнях і була переможницею і призеркою світових і європейських чемпіонатів. Вже після того, як народила дитину і поїхала до місії, звісно така стрімка спортивна кар’єра вона дещо сповільнилась, але все ж я люблю тримати себе в гарній спортивній формі. Тому здебільшого, коли в мене є час і гарний настрій, то я відвідую спортзал. Спортивний зал був до речі і в першій місії гарний, і в цій місії у нас на базі ООН дуже гарний спортзал с тренажерами. ООН створює умови, щоб ми були сильними і здоровими.

Д.Н. Яку українську музику Вам найчастіше хочеться послухати, коли далеко від України, яких виконавців Ви любите?

ОЗ: Я дуже сильно люблю Ірину Федишин. Я обожнюю її пісні. У мене є всі її пісні на телефоні, і я інколи беру з собою маленьку колонку, і якщо я в машині, чи іду містом, то в мене можуть звучати пісні Ірині Федишин. Я завжди ходжу на її концерти в Україні, особливо коли вона приїжджає з концертами в моє рідне місто Чернігів. Ця співачка «запала в душу». В неї є такі пісні, інколи про кохання, інколи про життя, інколи про домівку, тому під кожну пісню можна підібрати свій настрій.

Д.Н. Дякую, Оксано.

Оригінальна стаття: https://news.un.org/ru/interview/2020/03/1374241

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ В УКРАЇНІ